Штучний інтелект та авторське право: від доктринальної кризи до гібридної моделі колективного ліцензування

Анотація

Бурхливий розвиток генеративного штучного інтелекту (далі – ШІ) спричинив фундаментальну кризу в законодавстві інтелектуальної власності. Виник центральний конфлікт між розробниками штучного інтелекту, яким потрібен доступ до величезних наборів даних для навчання моделей, та правовласниками, які прагнуть захистити свої твори та отримати справедливу компенсацію за їх використання. Метою цієї статті є демонстрація неадекватності існуючих правових доктрин у вирішенні питання використання даних, захищених авторським правом, для навчання генеративного ШІ та обґрунтування необхідності переходу до гібридної моделі обов'язкового колективного ліцензування як найбільш раціональної альтернативи. Дослідження базується на комплексному застосуванні загальнонаукових та спеціально-правових методів. Формально-правовий метод було використано для аналізу норм права Сполучених Штатів та права Європейського Союзу (далі – ЄС). Порівняльно-правовий метод дозволив виявити спільні риси та ключові відмінності між американським та європейським підходами та оцінити їх відносну ефективність. Системний аналіз було застосовано для розгляду авторського права як цілісної системи та виявлення фундаментальних викликів, що ставить штучний інтелект перед його основними елементами (авторство, оригінальність, економічні стимули). Метод синтезу дозволив узагальнити висновки та сформулювати авторську гіпотезу. У статті доведено, що ні гнучка, але непередбачувана доктрина добросовісного використання, ні формалізований, але неефективний виняток для інтелектуального аналізу тексту та даних (далі – TDM) не можуть вирішити цю проблему. Як рішення пропонується архітектура гібридної моделі обов'язкового колективного ліцензування. Це дослідження підтверджує, що подальша залежність від застарілих правових доктрин створює ландшафт постійної нестабільності. Судові процеси в кожному окремому випадку, породжені доктриною добросовісного використання, виявляються неефективним та непередбачуваним засобом управління, тоді як механізм відмови ЄС від TDM виявився функціонально нездатним забезпечити значну компенсацію творцям.